Лауреати Шевченківської премії - уродженці Херсонщини

додано  19.02.2014

Бондарчук Сергій Федорович 

Сергій Бондарчук народився на Херсонщині, в селищі Білозерці, 25 вересня 1920 року.
У 1937–1938 роках працював актором Єйського драматичного театру.
Професійну освіту почав здобувати у театральному училищі Ростова-на-Дону.
В 1948 році закінчив ВДІК, де навчався у майстерні С. Герасимова та Т. Макарової. Того ж року відбувся його дебют у кіно, де молодий актор зіграв у культовому для свого часу фільмі «Молода гвардія» (режисер — С. Герасимов) роль підпільника Валька. З цієї роботи почалася кар'єра
С. Бондарчука у кіномистецтві.
Широке суспільне визнання принесла Сергієві Бондарчуку провідна роль у фільмі «Тарас Шевченко» (1951), за яку він був відзначений Сталінською (пізніше названою Державною) премією. У 1952 став народним артистом СРСР.
Світову славу Сергієві Бондарчукові принесла режисерська діяльність, розпочата наприкінці 1950-х років.
Його дебютом як кінорежисера став фільм «Доля людини» (1959), що одразу ж був потрактований як етапна подія у кінематографі постсталінської доби й засвідчив посилення гуманістичних, людинолюбних тенденцій у мистецтві.
В 1959 р. С. Ф. Бондарчук став лауреатом Ленінської премії.

По-справжньому епохальною подією стала чотирьохсерійна стрічка С. Бондарчука «Війна і мир» (1966–1967), що здобула низку премій на різноманітних кінофестивалях, найпочеснішою і найвизначнішою з яких став «Оскар», вручений українцеві 1968 року. Крім того, що С. Бондарчук — режисер-постановник фільму, він також зіграв у ньому роль П'єра Безухова та написав сценарій.

Наступною вагомою кінороботою Сергія Бондарчука став батально-психологічний фільм «Вони захищали Батьківщину» (1975), в якому зіграли тодішні зірки радянського кіно: В. Шукшин, Ю. Нікулін, Г. Бурков, В. Тихонов та інші.
Лірико-філософський талант кіномислення Сергія Бондарчука втілився у стрічці «Степ» (1977), знятій за творами А. Чехова.
1982 року в творчому поступі Сергія Бондарчука стається ще одна важлива подія — за значний внесок у кінокультуру його відзначають престижною Міжнародною премією Академії Сімба (Італія), підкреслюючи значення українського митця для традицій європейського кіно, спрямованого на дослідження й вираження глибинних людських поривань, переживань, прагнень.
В 1980 року Сергій Бондарчук удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці. В 1984 р. — знову Лауреат Державної премії. Помер 20  жовтня  1994  року.
Сергій Бондарчук став фундатором кінематографічної династії. У 70-ті роки справжньою кінозіркою стала його донька Наталя Бондарчук, зігравши у низці солідних теле- і кінофільмів, а нині, активною кіно- і телевізійною діяльністю займається Федір, його син.
Шевченківська  премія  1982  року  разом  з  М.П.Мащенком (режисером - постановником), А.І.Харитоновим (виконавцем  ролі  Овода) за  трисерійний  художній  фільм  "Овід"
( Київська  кіностудія  ім.О.П.Довженко).

Громовенко  Павло  Федорович

Народився 24 червня1941 року в  с.Хрещенівка Нововоронцовського р-ну Херсонської  області .На долю Павла Громовенка випало тяжке життя. У день його народження, 24 червня 1941 року, батька – бригадира тракторної бригади Федора Громовенка призвали боронити Батьківщину. З фронту він не повернувся. Тільки-но відгриміла Велика Вітчизняна війна, загинула мати Павла Галина Іванівна – йдучи з поля додому, підірвалася на міні. Павлик і його восьмирічний  брат Толя залишилися сиротами. Їх узяли до себе дідусь і бабуся Головки. У голодний 1947 рік, аби врятувати хлопчиків, їх віддали до дитячого будинку, що був у райцентрі. Старшенького чомусь під чужим прізвищем перевели до іншого дитбудинку, а Павлика  родичі у 1948 році забрали у Хрещенівку, де хлопчик пішов у перший клас. Рідня по лінії матері –  бабуся, дідусь, дядьки – у вільні години скрашували своє життя українськими піснями. Любов до землі, пісні, рідного краю з дитячих літ влилася в душу хлопчика.Після закінчення школи Павло працював теслею, бетонником, вантажником на Донбасі, у Нікополі. Потім подався на Південний Урал, в Орськ, де жив тоді брат Анатолій. Там на заводі він освоїв професію електрозварника.В Орську, де у фортеці відбував заслання Кобзар, після постановки у театрі юного глядача 1961 року п’єси «Назар Стодоля» українською мовою, в якій Павло Громовенко зіграв головну роль, засяяв його талант. Того ж року Павло вступив на акторський факультет Київського театрального інституту (у М. Єсипенка) . Закінчив  у  1966 р.  1967— 69 рік працює  у Київському  театрі оперети, 1969— 77рік  — у Київському  українському драматичному  театрі  ім.  І. Франка (тепер — Національний  академичний драматичний театр ім. Івана Франка), в 1977—97 — у Київській філармонії (тепер — Національна), на українському  радіо і телебаченні. З 1987 року викладач Київського театрального інституту. У Київській філармонії Павло Громовенко дебютував 1977 року з сольною програмою «Стою на землі» за віршами Бориса Олійника. Пам’ятною для глядачів стала програма «Я прийшов дати вам волю» за романом Василя Шукшина. Великий відгук мала літературна композиція «Зі сторінок, що неволила тьма» за творами Павла Тичини, Василя Стуса, Миколи Руденка, Євгена Плужника та інших авторів. Готувала композиції програм і водночас була режисером дружина Павла – Роксана Скорульська, представниця знаної в Україні мистецької родини. А ще з великим успіхом Громовенко виступав у радіожурналі «Слово», читав «Щоденник» Т. Шевченка. Талант Павла Громовенка відзначено почесними званнями і нагородами  України. У 1996 році йому присвоюють звання народного артиста України, у 1997 році він першим серед уродженців Херсонщини став лауреатом Національної премії імені Т.Г.Шевченка. Твори: моновистави за творами укр. і рос. класики, сучас. письменників: «Стою на землі» Б. Олійника, «Моя колиска — скіфський степ» (укр. поезія, проза, пісня, романс), дві програми за тв. В. Шукшина — «Я прийшов дати вам волю» та «Червоної калини гроно»; «Найвища нагорода» за повістю В. Викова, «Вінок сонетів» (класич. європ. поезія епохи Відродження — Ф. Петрарки, В. Шекспіра, П. Скаррона та ін.; у супроводі піаністки І. Порошнєвої, яка виконувала тв. Дж. Палестрини, А. Скарлатті, Ф. Ліста, Й. С. Баха), «Я честь віддам титану Прометею» (укр. класика), «...Найбільш за все — любов до батьківщини» (за тв. О. Гончара, Р. Гамзатова, І. Драча, Ч. Айтматова, Ю. Яновського), «Із забуття — в безсмертя» (тв. розстріляного відродження), «Я єсть народ» (за тв. укр. поетів). У літ. композиції «Зі сторінок, що неволила тьма» включено тв. О. Олеся, Л. Старицької-Черняхівської, Є. Плужника, П. Тичини, М. Хвильового, І. Багряного, М. Руденка, В. Стуса. До програми «Козацькому роду нема переводу» входили тв. Т. Шевченка, М. Гоголя, М. Вінграновського, Б. Мозолевського, М. Ільченка, С. Плачинди. Значне місце в творчості Г. займала поезія Т. Шевченка. Програма 1984 «Ми не лукавили з тобою» була заборонена офіційними органами як «соціально шкідлива» (у програмі — тв. «Кавказ», «Посланіє...», «Розрита могила» та ін.). До 175-ліття Т. Шевченка Г. підготував програму «Та не однаково мені...». У трактуванні Г. поет поставав як людина широкої ерудиції, європ. інтелігент, котрий своє життя, помисли й талант присвятив своєму народові. Епіграфом моновистави Г. були рядки з тв. П. Гірника «Твори Шевченка гнів, а не жура!».

18 жовтня 1997 року Громовенко трагічно загинув у дорожньо-транспортній аварії  у Києві.

Шевченківська премія 1993 за концертну програму «Та не однаково мені...» 1989—92 років            

  

   

          

Кичинський Анатолій Іванович

 

Народився 4 квітня 1950 року в селі Преображенці Чаплинського району на Херсонщині.

Закінчив філологічний факультет Херсонського педагогічного інституту (1972) та Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. О.М. Горького (1981).

Працював кореспондентом-організатором Бюро пропаганди художньої літератури Спілки письменників України, керівником Херсонського обласного молодіжного літературного об’єднання; головним  редактором  херсонської  газети  "Гривня".Нині – на творчій роботі.Член Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників.
Лауреат літературних премій ім. Павла Усенка (1983) та ім. Бориса Нечерди (2000), Шевченківської премії (2006).Лауреат міжнародної літературної премії «Летюче срібне перо» фестивалю поезії слов'янських країн «Слов'янські обійми» (2008). Автор 13 поетичних книг, виданих в Україні (Київ, Сімферополь, Херсон), а також у Російській Федерації (у перекладі російською мовою).
Автор  збірок: "Вулиця  закоханих  дерев" (1976), "Світло трави" (1979), "Серед  білого  дня" (1980), "Землі  зелана  кров" (1982; премія  ім.П.М.Усенко 1983), "Листоноша - Земля" (1985), "Дорога  завдовжки  в  любов" (1988), "Повторення  не  пройденого" (1990), "В  гості  до  мами: вірши, поема" (1991), "Жива  і  скошена  тече  в  мене  трава" (1999; премія  Бориса  Нечерди), "Бджола  на  піску..."(2003), "Пролітаючи  над  листопадом: Поезії" (2004), "Танець  вогню" (2005), в  яких  широко  представлені  інтимна  і  пейзажна  лірика, художньо  осмислюються  місце  людини  у  часі  і  просторі, духовні  цінності  життя. Кичинський - автор  текстів  багатьох  пісень  і  художніх  перекладів, зокрема  української  версії  писаної  латиною  знаменитої  поеми  епохи  Відродження "Пісня  про  зубра" білоруса  М.Гусовського.
Шевченківська  премія  2006  року  за  книги  поезій  "Пролітаючи  над  листопадом", "Танець  вогню".

                                                                    

Куманченко Поліна  Володимірівна

Народилася  8 (21) жовтня  1910 р.  в селі Музиківка Білозерського району Херсонської області у  родині залізничника. Рано зосталася сиротою, переїхала до помешкання  старшої сестри в Миколаїв.  Долю Поліни (справжнє ім’я – Пелагея) визначив шкільний драмгурток.У 1929 році її прийняли в Миколаївський робітничо-селянський драматичний театр - так Поліна Куманченко стала професійною актрисою.Потім були харківські Театр юного глядача і Театр робітничої молоді (ТРАМ). Саме там вона зіграла роль, про яку мріє будь-яка українська актриса, бо в ній сяяла колись велика Марія Заньковецька - Харитину в "Наймичці" І.К.Карпенка-Карого.Впродовж 1937-1961 років вона стала справжньою зіркою Харківського українського драматичного театру ім. Т.Шевченка, грала головні ролі у виставах за п’єсами вітчизняних і зарубіжних драматургів.Дебютувала Куманченко на шевченківській сцені двома діаметрально протилежними ролями - 60-річної Захарівни в спектаклі "Кубанці" і юнги-підлітка Юрка в "Загибелi ескадри". Актрисі в ту пору було 27 років... Коли, вже в післявоєнні роки, в театрі ставили "Молоду гвардію" А.Фадєєва, всі були упевнені, що Куманченко дістанеться роль  відчайдушної Любки Шевцової, а вона майже в 40 років блискуче зіграла... підлітка, Радіка Юркіна.Під час війни актори Театру імені Т.Шевченка організували фронтову бригаду: по всій лінії фронту вони возили блискучу комедію Г.Квітки-Основ’яненка "Шельменко-денщик". Куманченко грала Прісеньку. Вона переодягалася в легке сценічне плаття і бальні туфельки в хатині, в якій зупинялася бригада. Хто-небудь з бійців на руках переносив її через розмиту дощами і розбиту снарядами дорогу, а потім солдати... передавали її на сцену з рук в руки.Розквіт творчості Поліни Володимирівни Куманченко припав на післявоєнний час. Її популярність в Харкові не знала меж. У театр ходили не на спектакль, а на неї - на Куманченко. Та, що грала в молодості старих і підлітків, після 40 вона раптом розцвіла на сцені в ролях романтичних красунь і героїнь-вамп. У це важко було повірити, знаючи Поліну Володимирівну в житті: вона була маленького зросту, з милим, але далеким від класичних канонів краси обличчям. Поліна Володимирівна прекрасно володіла даром перевтілення.Великий український оперний співак Іван Паторжинський сказав про неї: "Вона дійсно приголомшлива актриса. Знаєте, що в мистецтві Куманченко найдивніше? Те, що мистецтва цього не помічаєш - вона така природна!"Після того, як Поліні Куманченко виповнилося 50, її раптом стали багато знімати в кіно. Горпина в трилогії «Киянка» (1958-1959) - «Спадкоємці» (1960) і Марія Бондар в трилогії по роману Стельмаха «Велика рідня»: «Кров людська – не водиця» (1960), «Дмитро Горицвіт» (1961) і «Люди не все знають» (1963).   У її фільмографії – більше 20 картин.Заради коханого чоловіка, теж актора, вона переїхала в Київ і стала актрисою Українського драматичного театру ім. І.Франка. На його сцену вона буквально увірвалася, зігравши кубинську революціонерку Терезу в спектаклі "День народження Терези". Були і інші спектаклі - "Лимерiвна", "Ретро", а ось стосунки в театрі у Куманченко  якось не склалися -- франківські зірки неохоче приймали до своїх лав чужаків.Талановита актриса, щедра людина, інтелігентка, наша землячка зробила вагомий внесок у мистецьке життя України. ЇЇ творчість відзначена високими державними нагородами, вона була народною артисткою СРСР, лауреатом Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка (1971).Померла П.В.Куманченко  2  лютого  1992 року.
Шевченківська  премія  1971  року  разом  з  О.Є.Корнійчуком (драматургом), Д.О.Алексідзе(режисер - постановник) , Ю.С. Ткаченко, Є.П.Понамаренком, М.О.Задніпров-
ським , В.М.Дальським (виконавцями  головних  ролей)  за  виставу  "Пам'ять  серця"  в  Київському  українському  драматичному  театрі  ім.І.Франка.

Олексій Олексійович Левченко 

Народився 18 липня 1948 р. у Каховці в родині службовця. Закінчив Київський художній інститут (1972). Працював учителем малювання в школі. З 1978 р. — художник-постановник Київської кіностудії ім. О. П. Довженка.
Оформив стрічки: «Своє щастя» (1979, т/ф; Спеціальний приз Всесоюзного фестивалю телефільмів. Баку, 1979), «Чорна курка, або Підземні жителі» (1980, Золотий приз і приз XII Міжнародного кінофестивалю, Москва, 1981; Спеціальний приз журі Міжнародного кінофестивалю дитячих фільмів, Джифоні, Італія, 1981; Перший приз XIV Всесоюзного кінофестивалю, диплом II Всесоюзного тижня-огляду робіт молодих кінематографістів, Мінськ, 1981), «Будемо чекати, повертайся!» (1981), «Ніч коротка» (1981. Перший приз XV Всесоюзного кінофестивалю, Таллінн, 1982; Великий приз Міжнародного кінофестивалю, Мангейм, ФРН, 1982), «Карастоянови» (1982, Т/ф, 3 с, українсько-болгарське виробництво), «Які ж були ми молоді» (1984), «Бережи мене, мій талісмане» (1986), «Самітня жінка бажає познайомитись» (1986), «Смиренне кладовище» (1988), «Ха-бі-ас-си!», «Це ми, господи…» (1990).
Автор сценарію і режисер стрічок: «Луна» (1990), «Українці, ми врятовані» (1992), «Єлісейські поля» (1993, реж. і худ.), «Два місяці, три сонця» (1998), «Схід-Захід» (1999), «День народження Буржуя» (2000).
Член Національної спілки кінематографістів України.
Шевченківська  премія  1986  року  разом  з  М.О.Бєліковим ( автором  сценаріїв  й  режисером -постановником), В.Т.Трушковським (оператором -постановником) за  фільми  "Ніч  коротка" , "Які  ж  були  ми  молоді" ( Київька  кхф  ім.О.П.Довженко).

Пономаренко  Євген  Порфирович

Майбутній актор народився 9 березня 1909 року в Херсоні, у трудовій родині Порфирія Савича та Марії Василівни Пономаренків. Завдяки діду по материнській лінії, який все своє дозвілля віддавав аматорській сцені, а також тітці, яка теж брала активну участь у виставах, маленький Євген ще змалечку почав відвідувати місцевий театр. Дитяча пам'ять хлопця зафіксувала, як дорослі досить часто сперечалися, обговорюючи п'єси, окремі монологи чи сцени. Бо батько майбутнього актора теж мав безпосереднє відношення до театру і, крім своєї основної роботи службовця, виконував ще і обов'язки суфлера.  Сам же Євген вийшов на сцену херсонського клубу ще школярем. Йому було доручено роль хлопчика в одній з українських мелодрам. З того часу він настільки закохався в театр, що після закінчення загальноосвітньої школи вирішив обрати професію актора. Тож мрія батька побачити свого сина бухгалтером так і не здійснилась.  Творча діяльність Євгена Пономаренка на професійній сцені розпочалась восени 1926 року в Одеському українському драматичному театрі. А благословив юнака на шлях служіння мистецтву незабутній Юрій Васильович Шумський. Тоді ж в Одесі Пономаренко закінчив драматичну студію у Василя Василька та Любові Гаккебуш, яких завжди згадував з еликою вдячністю. За період роботи на сцені Одеської держдрами актор зіграв чимало цікавих різнопланових ролей, які запам'яталися місцевим театралам. Та все ж по-справжньому талант митця розкрився у Київському театрі ім. Івана Франка. Він прийшов сюди ще до війни, у 1936 році, і пропрацював більше піввіку, створивши цілу низку образів у вітчизняній і зарубіжній класиці.Актором Е. Пономаренко був різностороннім. Героїко-романтичним — пристрасний дон Карлос (однойменна п'єса Ф. Шиллера), мужній Олег Кошовий («Молода гвардія» по А. Фадєєву), глибокий Тарас Шевченко («Петербурзька осінь» О. Ільченка), чарівний Клавдіо («Багато галасу даремно» В. Шекспіра), закоханий художник Верба («Калиновий гай» О. Корнійчука). І в той же час він міг бути гостро-характерним, нищівним в сатирі — легковажний Хлестаков («Ревізор» М. Гоголя), безхребетний Дергачов («Остання жертва» О.Островського). У нього були великі виразні світлі очі і красивий співучий голос. Розмовний голос Євгенія Порфировича був дзвінкий, з багатими модуляціями, що, у поєднанні з худорлявою невисокою фігурою, дозволяло артистові довгий час грати підлітків і юнаків.У доробку артиста ролі не тільки театральні. Він також знімався у фільмах "Кармалюк", "Нескорені", "Іванна", "Киянка" та інших. Театрали стверджують, що майже всі свої найкращі ролі він зіграв у співдружності з видатною актрисою Наталією Ужвій. Це відоме театральне подружжя знали тоді не тільки в Україні. Вони завжди були поруч і на сцені, і в особистому житті. Разом  прожили 50 років, зберігши любов і ніжність до старості. Спільних дітей подружжя не мало, проте дім їхній був відкритий і гостинний для родичів і друзів. Рідний брат Євгена Пономаренка Анатолій теж був актором Чернівецького театру, його дочка Наталя стала відомим театрознавцем, онучка Анастасія  нещодавно дебютувала як актриса на сцені театру ім. І.Франка. Після смерті Наталії Ужвій у 1986 р. Євген Порфирович пішов з театру, упорядкував сімейний архів, щоб зберегти для історії життєпис великої актриси і улюбленої дружини. Помер Є.П.Пономаренко   4  серпня  1994 р. від тяжкої хвороби. Творчість актора була відзначена високими державними нагородами, преміями, званням народного артиста СРСР.
Шевченківська  премія  1971  року  разом  з  О.Є.Корнійчуком (драматургом), Д.О.Алексідзе(режисер - постановник) , Ю.С. Ткаченко, П.В.Куманченко, М.О.Задніпровським , В.М.Дальським (виконавцями  головних  ролей)  за  виставу  "Пам'ять  серця"  в  Київському  українському  драматичному  театрі  ім.І.Франка.

Філенко  Леонід  Іванович

 Народився  7  липня   1941  року  в   с. Кучерявоволодимирівка Чаплинського р-ну Херсонської  області . Освіту  здобув  у  Київському   художньому  інституті  (тепер — АОМА) , який  закінчив  у  1966 році. З  1985  року – його  викладач. Твори: проекти житлових   районів Києва — Лівобережний (1968), Оболонь (1970), Теремки (1975), нових корпусів університету (1977), Київський  філіал Центрального  музею В. Леніна (тепер — Палац мистецтв «Український дім», 1979—84), всі — у співавторстві. 

Шевченківська  премія  1985  року  з  В.І.Гопкалом (архітектором, керівником  авторського  колективу), В.М.Гречиною, В.Є.Коломійцем (архітекторами), А.В.Гайдамакою, В.О.Мягковим (художниками), В.В.Баруленковим (інженером – будівельником) за архітектуру  і   художнє  оформлення  Київського  філіалу  Центрального  музею  В.І.Леніна.

 

  

 

Фріман  Абрам  Якович

Журналіст.  Народився  29.07. 1923року  в   с. Маячка  Новотроїцького р-ну   Херсонської. області .  Освіту  здобув  у  Московському   університеті   ім. М. Ломоносова, який  закінчив  у  1961 році .  З 1945  року   працює   в газеті  «Большевик Запорожья» (переіменована спочатку на «Запорожская правда», згодом — «Индустриальное Запорожье») -зав. відділом газети, з 1948—50 — спец. кореспондент на Дніпробуді.  Кандидат  філологічних  наук з 1970 року.Серед публікацій: «Давайте ж домовимося!» (альманах «Наш современник», 1959, № 1), «Публіцистика і статистика» («Советская печать», 1962, № 12), «Думки і аргументи» («Советская печать», 1965, № 6), «Мова цифр» («Советская печать», 1966, № 6), «Пізнавальність — популярність — емоційність» (Вестник Московского университета. «Журналистика», 1969, № 3), «Косинус фі ясності не вніс» («Журналист», 1970, № 2), «Легенда срібної підкови» («Телевидение и радиовещание», 1970, № 11), «Щедрість» (зб. замальовок «Сучасні запорожці», Дніпропетровськ, 1972), «За димовою завісою національної єдності» (зб. «Враг твой и мой», Дніпропетровськ, 1973), «Ясність і доступність викладу» («Под знаменем ленинизма», 1973, № 3), «На глибині рядка» («Учительская газета», 1973, 1 лютого), «Популярно — значить просто, конкретно» (зб. «О некоторых проблемах лекторского мастерства». М., 1973), «Днепровские огни» (К., 1976) .  Помер  23 січня  1975 року  у Запоріжжі.
Шевченківська премія 1977 разом з А. О. Клюненком, В. В. Рєпіним, І. Я Щербаком, О. С. Шерстюком за книгу нарисів «Днепровские огни».

Шовкуненко Олексій Олексійович

 

Шовкуненко Олексій Олексійович народився 21 березня 1884 року  в Херсоні.  Син   маляра-покрівельника вправно дерся на дахи херсонських будівель, щоб разом зі старшим братом, майстром альфрейних робіт, допомогти батькові вчасно впоратися із замовленнями городян, а ще помилуватися з висоти на панораму міста, Дніпра.Антон – старший брат Олексія, який добре малював і компонував орнаменти для трафаретів, за допомогою яких розфарбовував пароплави, навчав хлопчину азів художньої грамоти. Проте  першим істинним наставником Олексія став вихованець майстерні Києво-Печерської Лаври іконописець Семен Семенко, який працював у відомій на той час у Херсоні іконописній майстерні Івана Клименка. До цієї майстерні, розташованої неподалік Панкратівського мосту, 1899 року і був відданий у підмайстри майбутній художник. Семенко керував його вправами в малюнку, постачав своєму захопленому учневі «зразки» для копіювання, розповідав про Петербурзьку академію мистецтв. Саме Семенко порадив батькові Олексія продовжити навчання сина в Одеському художньому училищі. Досить підготовленого юного херсонця зарахували одразу на другий курс. Так Шовкуненко залишив рідні пенати. Але не на завжди. Мистецьку освіту він здобув в Одеському художньому училищі (1908) і Петербурзькій академії мистецтв (1917).  В 1917 року помирає батько Олексія, і він повертається до рідного міста. Тут він живе в будинку своєї дружини – М.М.Фадєєвої, з особливим задоволенням пише її портрети, виконує замовлення шанувальників живопису, створюючи портрети, пейзажі, етюди. Згодом молодий художник очолив одну з трьох майстерень у херсонській Пролетарській художній студії (1917-1922 pp.),  пізніше - Одеському політехнікумі образотворчих мистецтв, Київському державному художньому інституті.  Навіть після переїзду до Одеси Олексій Шовкуненко, щороку навідуючись до брата на вулицю Декабристів у Херсоні, поспішав на Карантинний острів, щоб  попрацювати там. Спогади дитинства і юності, херсонські мотиви спостерігаються у творчих пошуках художника упродовж усього життєвого  шляху.  Шовкуненко О.О. - один з видатних художників та педагогів України. З 1926 викладав в Одеському  політехнікумі образотворчих  мистецтв , з 1929 — в Одеському  художньому  інституті, керував майстернею жанрового  та  портретного живопису.Реалістичні портрети героїв партизанського руху, передовиків виробництва та діячів культури і мистецтва, а також індустріальні пейзажі принесли йому популярність не тільки в Україні, але й за її межами.  Художник однаково успішно працював в техніці олійного живопису, акварелі, в останні роки - пастелі. Його малюнки невеличкі - не більше альбомного аркуша Тут мудрість і висока простота, підвладні тільки майстрові, який десятиліттями вів задушевну бесіду з природою, осягаючи таємниці й чари її поезії.  Закоханість у навколишній світ, відданість Батьківщині сприяє його постійному творчому руху вперед. Любов О.Шовкуненка до життя, до різнобарв'я та розмаїття в природі виливається в роботі над квітковими натюрмортами і пейзажами Одеси, Києва, Уфи, Москви, створеними художником в різні роки. Пейзажі О.Шовкуненка полонять не тільки соковитістю темпераментного живопису, могутньою, що переливається через край бадьорістю духу, а й глибокою людяністю. Він, як правило, не пише краєвидів (виняток становлять деякі індустріальні пейзажі), але в його творах завжди незмінно присутня людина,  безмежно закохана в рідну землю. Саме її думки й почуття, її творче ставлення до природи передає художник.  Шовкуненко О.О. до кінця свого життя послідовно утверджував  активне ставлення до природи. Вона для нього не лише невичерпне джерело естетичної насолоди, а й могутній чинник очищення людського характеру. Ось чому він був завжди вірний своїй любові до пейзажу. Твори художника зберігаються в музеях Москви, Києва, Харкова, Одеси, Полтави, Херсона.Митець удостоєний звання народного художника СРСР (1944), Державної премії та високих державний нагород. Проте крім цих безперечних символів офіційного визнання існує ще феномен творчості Шовкуненко - художника і педагога, значення якого для українського мистецтва стає, крізь призму часу,все більш  очевидним.    Помер О.О.Шовкуненко 12 березня 1974 року,  похований на Байковому кладовищі в Києві.
У 1981 році ім'я художника присвоєно Херсонському художньому музею, вулиці в рідному місті  Херсоні  та  Київі, та річковому пасажирському судну. Твори: серії акварелей — «Одеський суднобудівний завод» (1929—30), «Дніпробуд» (1930—32), «Луганський паровозобудівний завод» (1936); портрети — А. Арбінської (1924), П. Тичини (1940), В. Заболотного, І. Ле (обидва — 1942), М. Рильського (1944—45), Яковлева (1944), О. Богомольця, О Ковпака (обидва — 1945), М. Литвиненко-Вольгемут, Ю. Яновського, Л. Первомайського, Н. Ужвій, М. Лисенка (всі — 1945—47); натюрморти — «Осінні квіти» (1926), «Півонії та ромашки» (1951), «Бузок і тюльпани» (1952), «Натюрморт з овочами» (1953), «Троянди» (1956); краєвиди України — «Дуби» (1953), «Повінь. Конча-Заспа», «Весна. Зазеленіло» (обидва — 1954), «Зимою» (1957), «Осінь» (1967), «Притока Дніпра», «Квітень у лісі» (обидва — 1973), Молдови, Башкирі!’, Кавказу, Кабардино-Балкарії. 

Шевченківська премія 1970 за серію портретів (поета М. Рильського, генерала-майора С. Ковпака, партизанки М. Вовчик) і цикл нових пейзажів.